Меню сайта
Пошук
| Головна » Публікації » Сільськогосподарський кооператив |
Руки опускаються від безпорадності
А опертись на кооперативи не вдається. Чому?У село коли не приїдь — вічні проблеми. Взимку не було кому сніг розчистити. Прийшла весна — хто повеневі води із льохів та погребів вичерпає? Треба орати — де взяти трактора? Захочеш кудись зібраний врожай здати — нікому. Як ціну на молоко обстояти — невідомо. Кому ями на дорозі залатати — незрозуміло. На все це подивитись, то і як жити не знаєш. У своєму господарстві люди якось дають раду багатьом проблемам: вдягнувся у стару куфайку та гумові чоботи — і трудись, поки все не переробиш. Важко, але мусиш. Та життя не закінчується кордоном рідного обійстя. А вийшов за хвіртку — з кого там питати? На кого покладатись? Сільрада — без грошей. Орендарі — без особливого бажання щось задарма зробити для людей. То як бути? Працювати можна, але без прибутківНе можна сказати, що запитання виникло раптово і вперше. Роками люди переймаються ним. І так само роками розводять руками та знизують плечима у безвиході. Разом із тим весь цей час дуже несміливо, майже нечутно звучить відповідь: потрібно зорганізуватись, об’єднати громаду, створити своє підприємство, і тоді... Сільський голова Василь Паляруш із Капустян, що в Новоушицькому районі на Хмельниччині, розповідає, що сталось у них після того, як десять років тому створили у себе комунальне підприємство «Надія»: — У двох наших селах — Капустянах та Глибочку — людей разом набереться за тисячу. Третина — пенсіонери, але понад третину — люди працездатного віку. Вони ще мусять думати про роботу та заробітки, про те, як утримувати хазяйство, чим годувати родину, як виводити в люди дітей. А в селі жодного свого виробництва немає, вся земля — в інвесторів. І це означає, що і свого виробничого ресурсу немає, і допомоги від когось дочекатись важко. А витягнути все тільки на своєму горбу дуже тяжко. Ну ось так і придумали, щоб створити комунальне підприємство. Тоді ідея була модною, всіх закликали, аби колишні колгоспні трактори, машини чи комбайни не роздавали абикому, не продавали за копійки, не розбирали на металобрухт. Та хіба хто слухав... У Глибочку послухали, і що могли — зберегли. Не таке вже й велике майно — два трактори, жатка, машина. І ще кілька коней, що гордо іменують гужовим транспортом. Але за потреби кожен господар може попросити, щоб його город зорали, заборонували, засіяли. Кому щось підвезти — теж є на чім. До складу сільського підприємства увійшли також два млини, кузня, невеликий столярний підрозділ. Одне слово, усе найнеобхідніше можна виконати на місці, і ні у кого не просити про це, як про милість. Звичайно, за кожну послугу потрібно заплатити. Але як інакше? Торік, приміром, «Надія» надала послуг своїм односельцям на 118 тисяч гривень. Багато чи мало? Якщо порівняти із селянськими пенсіями, то, наче, й багатенько. Але якщо врахувати, що підприємство дало роботу і заробітки з десятку своїх односельців, то не так це вже й погано. — Вирішили навіть утримувати свою худобу, — продовжує Василь Паляруш. — Небагато, всього тринадцять корів. Та ще — сім свиноматок. Але торік вже продали сімдесят поросят. Їх охоче беруть односельці — тепер у людей голова не болить, куди їхати за молодняком. Послухаєш — усе просто, а головне, по-селянськи доцільно. Здавалося б, чому таким невеличким підприємствам не з’явитись у кожному селі? Та, мабуть, не все так легко. Ось і це підприємство добре десятиліття тримається не так на грошах та доходах, як на ініціативі місцевого голови та тамтешньої громади. Бо працює безприбутково. З одного боку, немає економічних передумов та й, врешті-решт, нахабства, щоб наживатись на своїх. А з другого — і будь-якої державної підтримки не дочекались. Тож балансувати на тонкій межі нульової рентабельності мало кому хочеться. Тільки проблеми на твою голову, бо і техніку треба доглядати, і вчасно всі звіти оформляти, і податки платити... А в результаті виходить, що навіть не в кожному районі тепер є подібне підприємство. А передумов для створення нових не так вже й багато. Адже в селах уже не стягнути докупи те майно, що залишилось від колишніх господарств. А купівля нового навряд чи під силу громаді. Об’єднати дві тисячі людей реальноОт і в Глибочку хотіли б створити ще один кооператив — молочний і пункт з прийому молока відкрити. Не так заради нинішньої моди, як для того, щоб дати людям роботу. Адже в інвестора вони так і не знайшли її. А от міні-ферми на кілька десятків голів — це реальність. Люди вже підрощують телят. Василь Паляруш взявся за те, щоб окультурити 260 гектарів пасовищ. Але знову все тримається тільки на людських мозолях та ініціативі небайдужих. «От якби ми змогли отримати пільгові позики. А ще — пільгове оподаткування», — зітхає сільський голова. Та цього немає. А тому місцевий ентузіазм або швидко згасає, або приживається тільки там, де знаходяться гроші. Як, наприклад, на Віньковецькому сирзаводі. Ось уже третій рік, як тут відмовились від одноосібників-здавачів та заготовачів молока, тобто від звичної для молокозаводів практики. Віньківчани пішли іншим шляхом, об’єднавши в кооператив усіх охочих селян зі свого району та ще із чотирьох сіл сусіднього Новоушицького. Тепер у його складі 1,9 тисячі учасників, котрі утримують понад дві тисячі голів худоби. Формальна процедура створення такого кооперативу не така вже й складна — потрібно тільки з кожним підписати договір, де з одного боку чітко обумовлено ціну за молоко, з другого — відповідальність за його якість. «Тільки після цього завод укладає угоду на співпрацю з самим кооперативом, — розповів директор сирзаводу Руслан Пшибельський. — У результаті ми всі працюємо на одну мету — збільшити кількість молока і поліпшити його якість». Молокопереробники не шкодують для цього коштів. За утримання кожної корови вони щороку виплачують господарям двісті гривень дотації. Ще по тридцять гривень отримує і сільська рада. Та й середня заготівельна ціна молока 2,7 гривні за літр. Вищі розцінки селянам навряд чи хто запропонує. Результати спільної роботи помітні. Після створення кооперативу кількість худоби в районі збільшилась на триста голів. Заводчани і надалі обіцяють підтримувати тих, хто готовий дати початок невеличкій родинній фермі. Важко назвати саме таку форму кооперативу ідеальною. І все-таки це спроба знайти спільну мову там, де не вдавалося дійти згоди роками. Кожна із сторін шукає свій зиск у такому об’єднанні. Можливо, з часом така кооперація стане і тіснішою, і вигіднішою. Але поки що це, певне, єдиний приклад в області такої кооперативної дружби. Охочі є. Виконавців бракуєБез різних кооперативів та невеличких підприємств селу буде дедалі важче. Тепер про це говорять частіше та наполегливіше. За два наступні роки в області хочуть розробити програму розвитку сільських територій, де одним із найважливіших пунктів стане створення кооперативів. Коли ж спробували запитати, чи справді у селян є така потреба, були просто приголомшені. — Ми провели опитування більш як у півтисячі сільських рад, і з’ясували, що вони не проти створити понад вісімсот кооперативів, — розповіли в обласному департаменті агропромислового розвитку. — Найбільше зацікавили багатофункціональні, тобто такі, що могли б виконувати на селі різні роботи. Потрібні й будівельні, й переробні. Але така зацікавленість швидше теоретична, ніж практична. Бо в планах на наступні вісім років вписано створення лише трохи більше сотні подібних підприємств. А чи й вони з’являться, поки що сказати важко. Бо коли почали шукати в районах ініціаторів, які взялися б за цю справу, знайшли по одному-два. А в селах і такого коротесенького списку кандидатів не змогли скласти. Пригадується, як після однієї обласної наради захопився ідеєю створення кооперативу сільський голова із села Пархомівці, що у Хмельницькому районі. Але шлях від ідеї до реалізації виявився нездоланним. У селі так і не знайшлось охочого очолити кооператив. Налякали податки. Та й громада виявилась не готовою поділитись частиною своїх грошей, аби все облаштувати. Зійшлись на тому, що закупівельна ціна на молоко надто низька, от якби хоч на півгривні вища, тоді б... Навіть там, де сільські голови і пробують поширювати кооперативну ідею, відмовок знаходиться більше, ніж реальних можливостей: і все дорого, і грошей немає, і податки душать, і фахівця не знайти... Від цього і справді нікуди не подітись. Та вихід не знайдеться, коли сидіти з опущеними руками та зітхати. Село все ще продовжує чекати когось невідомого, хто одного дня прийде і розв’яже всі місцеві проблеми. Але так не буде. І хоч як важко виявляти ініціативу знизу, без цього не обійтись. Щоб просити про підтримку, потрібно з чогось розпочати, а там, дивись, хтось і підтримає. Хмельницька область. ДО РЕЧІНа Хмельниччині в аграрному секторі працює лише дванадцять кооперативів з надання послуг. Половина із них — багатофункціональні. Три спеціалізуються на обробітку землі.
| |
| Перегляди: 1289 | Рейтинг: 0.0/0 |
| Кооперативний рух | Кооперація у світі | Кредитний кооператив |
| Сільськогосподарський кооператив | Споживчий кооператив | Виробничий кооператив |
| Житлово-будівельний кооператив | Людина | Стартап |
| Кількість коментарів: 0 | |
