Україна – нова світова житниця?

Коли Каміл Коте приземлився в Києві 14 липня 2013 у нього була відповідальна місія: сприяти створенню мережі зернових кооперативів за зразком Федерації Кооперативів в колишній радянській житниці Україні. Команда прибула із Оттави. Коте, 64 роки – координатор програм «Товариства по співробітництву в цілях міжнародного розвитку» (SOCODEVI) – ветеран міжнародних справ. У нього є бюджет в 13 мільйонів доларів і п'ять років для реалізації цього плану.

Офіційна назва народилась в коридорах Канадського агенції з міжнародного розвитку (CIDA) – «Проект розвитку зерносховищ і сільськогосподарських кооперативів в Україні». Вона була схвалена колишнім міністром міжнародного співробітництва Беверлі Ода під час візиту в Україну в квітні 2012 року. Цей кооперативний план Оттави передбачає будівництво двох зерносховищ місткістю 40 000 тонн вартістю 4 млн $ кожне. Після прибуття до Києва, Коте, разом зі своєю командою, перевіряє свою підтримку в столиці. "Ви можете на нас розраховувати ! " – відповідає Володимир Клименко, президент Української зернової асоціації (УЗА). Ця асоціація об'єднує сорок членів: великі зернотрейдери, такі як Каргіл, а також великі національні і міжнародні компанії, що виробляють зерно.

З моменту незалежності України в 1991 році, здобутої після розпаду колишнього Радянського Союзу, « ми швидко перейшли від соціалістичної системи до капіталістичної системи, зосередивши увагу на агропромисловості », - пояснює п. Клименко. Деякі з його членів обробляють від 80 000 до 500 000 га. Проте Україна не може покладатися виключно на великий бізнес для досягнення своїх амбіцій, - пояснює він. Країна хоче збільшити своє щорічне виробництво із близько 50 мільйонів тонн зерна до більш ніж 100 млн. тонн « з використанням досконалішої технології і кращого насіння». Саме тому є місце для дрібних виробників, які об’єднані у кооперативи.

З одного боку, трейдери УЗА, - говорить Клименко, бажають отримати максимально можливий обсяг зерна, щоб розвивати і збагачувати свої термінали. Вони володіють 250 зерносховищами або 25 % від поточної обсягу зберігання зерна в країні. З іншого боку, за даними ФАО, Україна потребує від 5 до 8 млрд. доларів США на модернізацію і подвоєння своєї інфраструктури внутрішнього зберігання і терміналів, які розташовані уздовж побережжя Чорного моря. Таким чином інвестиції канадського проекту в кооперативні елеватори приймаються з розпростертими обіймами.

Кооперативний зерновий елеватор для захисту українських виробників

Максим Максимов, член канадської команди, пояснює про переваги кооперативного зернового елеватора двадцяти українським фермерам. Основна суперечка стосується управління елеватора, а також і методів культивування, пов'язаних із проектом, який фінансується Канадою. CIDA вимагає, наприклад, щоб українські виробники використовували прямий посів, який вимагає дорогого устаткування і обширні агрономічні знання.

Коте та його команда були прийняті з таким же ентузіазмом Віктором Андрієвським, президентом Інституту розвитку аграрних ринків (ІРАР), неурядової організації, яка розташована в Києві. Після здобуття незалежності України, 600 державних елеваторів були швидко приватизовані. В даний час країна налічує 751 елеватор, з яких 80 досі належать державі. «Наші виробники зараз знаходяться в положенні кріпосних, як в середньовічні часи. При відсутності ємності для зберігання на фермах, вони змушені продавати своє зерно за низькими цінами на елеватори, багато з яких обманюють їх по якості та кількості зерна, яке зберігається», - пояснює він. Кооперативні зерносховища, побудовані уздовж залізниць створили б «баланс сил». Яким чином ? Пропонуючи більшу гнучкість для зберігання виробникам, доступ до ринків та прозорість на ціну зерна. Андрієвський і його команда працюють на зміцнення національної системи сертифікації українських зернових елеваторів, забезпечуючи гарантію оплати. У разі банкрутства елеватора, наприклад, виробнику гарантовано буде заплачено за його зерно, яке зберігається.

Створення одного або декількох кооперативних елеваторів було б великим економічним стимулом для українських виробників, - наполягає пан Андрієвський. Проте грошей катастрофічно не вистачає. Вони повинні боротися з непомірно великими процентними ставками – 25 % і більше, щоб розвивати свої підприємства. «Високі процентні ставки є ахіллесовою п'ятою українського сільського господарства. За кожні 100 $ кредиту, виробник повинен віддати 250 $ банкірам», - пояснює Богдан Хом'як, українець за походженням, який прожив двадцять років в Альберті. Директор консалтингової фірми Лаперса, розташованої в Києві, Хомяк вважає, що єдиний спосіб, щоб практикувати прибуткове сільське господарство в Україні – це введення значних інвестиційних коштів у великі вертикально-інтегровані компанії. Це необхідно для «досягнення великої економії» та «незалежності від місцевих банків».

Проте Віктор Андрієвський і його неурядова організація працюють над тим, щоб вкласти гроші в руки українських виробників. План полягає в тому, щоб створити національну систему складських розписок зерна (GWR) або «гарантійні талони елеваторів». Ця система споріднена із Програмою авансових платежів (PPА) сільського господарства та агропромислового комплексу Канади, які призначені для виробників сільськогосподарських культур. Завдяки цій програмі, фермери можуть отримати до 400 000 $ на рік на дуже низьку процентну ставку, поставивши свої майбутні урожаї в якості застави. ( У 2012-2013 роках квебекські виробники позичили загалом 50 млн. $ завдяки PPA).

Згідно п. Андрієвського, ця система GWR дозволить українським виробникам купляти насіння, добрива, с/г техніку, фінансувати будівництво зерносховища на фермі або брати участь в побудові кооперативного зерносховища. Єдиний недолік, український уряд не має необхідних коштів для створення цієї системи GWR. «Але у нас є підтримка у 250 млн. дол США від ФАО для її започаткування », - зауважує Віктор Андрієвський.

Підсилені підтримкою зібраною в Києві, Коте і його команда покидають місто і їдуть до Дніпропетровська. Це місто, яке розташоване в 400 км на південний схід – столиця регіону з однойменною назвою. Це також третя за сільськогосподарською важливістю «провінція» України. 24 липня, група з десятка людей сідає у мікроавтобус, щоб дістатися до Васильківки, невеликого села, яке розташоване в тридцяти кілометрах від Дніпропетровська. Місце, яке здається сприятливим для будівництва першого зернового елеватора. Важливим елементом є залізниця, яка проходить уздовж селища. Крім того, регіон налічує 300 виробників зерна, які є власниками 300 га в середньому. Їх підприємства розташовані в радіусі 30 км – перевага, щоб зменшити витрати на поставку зерна на майбутній елеватор.

Квебекський інженер П'єр Жігуер, експерт у будівництві зернових елеваторів і Каміл Коте, відповідальний за кооперативний проект в Україні. Ці двоє чоловіків обговорюють потенційну покупку Канадою ділянки у 5 га, яка розташована уздовж залізниці села Васильківка, щоб побудувати перше зерносховище.

Двадцяток фермерів очікують команду Коте в одному з приміщень мерії, великої сірої цементної будівлі, в'їзд якої охороняє величезна статуя Леніна. Довірена особа та місцевий провідник канадців, Максим Максимов пояснює переваги кооперативного елеватора на зерно. Він зможе надавати послуги по зберіганню, сушці, очистці, змішуванні зерна та його продажу ... за півціни передбаченої елеваторами цього регіону! Проект буде реалізовуватись в трьох етапах будівництва: перше зерносховище на 20 000 тонн буде зведено вздовж залізниці, прилеглої до села, а потім два інших зерносховища по 10 000 тонн кожне. Питання та відповіді «вилітали» з обох сторін, зокрема питання про фінансову участь фермерів. Раптово напруга і тон зростають. Один із фермерів встає і виходить з кімнати, за ним слідують майже всі інші. Що трапилось?

«Перші нариси даного проекту почалися п'ять років тому. І кожен раз, канадці міняють правила гри» -пояснює, через перекладача, Леонід Чернокніжий, президент місцевої асоціації виробників. Саме він вивів своїх людей з кімнати. Основна суперечка стосується управління елеватора виробниками: їх частка знизилася з 80 до 30 %. Відповідно до нової версії, елеватор буде управлятись спільно із кооперативним об’єднанням, яке створюється. Тому частина доходу від діяльності елеватора служитиме на фінансування цього об’єднання. «Ми приїжджаємо в Україну, не для того, щоб створити єдиний елеватор. Ми хочемо створити мережу елеваторів, яка частково буде управлятись кооперативним об’єднанням, щоб вкорінити цей рух у всій країні», - пояснює Каміл Коте.

У кімнаті, для обговоренні проекту зосталось лише три виробники. Втрьох, вони володіють загалом 150 га земельної площі і виробляють менше 500 тонн зерна. Канадська команда здається дуже далеко від своєї мети – згуртування близько 70 виробників малого та середнього розміру, щоб сформувати критичну масу для будівництва першого бункеру на 20 000 тонн. На обіді, після наради, під головуванням п. Чернокніжого, декілька тостів під горілку намагаються розігріти атмосферу. Обидві сторони згодні працювати над врегулюванням своїх суперечок, щоб перший кооперативний елеватор пустив коріння в українському грунті.

За словами Вадима Удовіцького, керівника сільськогосподарського відділу Дніпропетровська, виробникам важко позбутися «колгоспної звички», яку вони «носили» протягом 60 років. Під час правління кривавого диктатора Йосипа Сталіна в результаті колективізації приватної власності народилися в 1930-х роках колгоспи – величезні державні ферми (понад 3000 га). «Наші виробники не розуміють, що вони можуть приймати рішення по окремих випадках, покращуючи при цьому свій бізнес в колективному русі», - додає п. Удовіцький.

Трохи спантеличений поворотом справи при зустрічі в Васильківці, Каміл Коте змінює свою стратегію щодо двох елеваторів і кооперативного об’єднання. Прибувши в Україну чотири роки тому, йому з командою вдалося створити тут сім молочних кооперативів. Вони допомогли подвоїти річну зарплату 1100 фермерів, яка зросла із 1500 до 3000 доларів США, крім цього, надали технічну підтримку для збільшення виробництва молока. «Нам це вдалося в молочному секторі. Я не розумію, чому нам це не вдасться у зерновому секторі !» - стверджує він із переконанням хрестоносця. У своєму прагненні «посіяти» зернові кооперативи у колишній соціалістичній республіці, Оттава, схоже, обрала правильну людину.

Чорнозем – це чорний грунт, багатий на органічну речовину, що робить його одним з найродючих грунтів на планеті. Спочатку, це був вітер, який переносив тонни дрібних мінеральних часток в шарі стародавніх льодовиків і річок на великі відстані. «Вітер виступив в ролі величезного фільтру. Саме з цієї причини, ми не знаходимо жодного каменю у чорноземі», - пояснює професор Леон Харді, Квебекський геоморфолог з яким ми зустрілися в Україні. Злакові і трави, які потім проросли, стабілізувати ці величезні поклади. Розкладаючись ці рослини постачають органічні речовини. За словами експерта, українським виробникам дуже пощастило. Крім того не маючи каміння, цей пористий грунт і природно хвилясті поля не потребують ні дренажу, ні канав. І так як, чорнозем  містить вапняк, його ніколи не потрібно вапнувати ! Саме в Україні знаходиться найбільше чорнозему на планеті. Він становить 60 % орних земель країни і може досягати глибини від одного до шести метрів. Ми знайшли трохи цього типу грунту на кордоні США і у провінціях на Заході Канади. Він ідеально підходить для використання прямого посіву.

Приваблені чорноземом, французький фермер по виробництву зерна Жан-Поль Кім і його група інвесторів розвивають сільськогосподарську компанію в Україні з 2006 року. Врожайність пшениці в їх українській компанії становить близько 4,5 тонн з гектара, тоді як у Франції вона становить 7 тонн з гектара. Система українського екстенсивного виробництва схожа на виробництво у Канадських преріях, - стверджує Жан-Поль Кім.

«Саме високий потенціал чорнозему привабив нас в Україні», - пояснює Жан-Поль Кім, французький фермер по виробництву зерна і один із п'яти акціонерів компанії Агро КМР (див. розділ «Що таке чорнозем?»). Перша ферма була придбана в 2006 році, а друга два роки тому, біля Дніпропетровська, промислового міста і колишнього центру будівництва російських ракет. Загалом, Агро KMР обробляє 8 000 га і вклала 6,5 млн. доларів США з моменту її прибуття в колишню радянську житницю.

«Низька ціна на землю дозволила нам інвестувати в обладнання, будівлі та технології», - пояснює Мішель Жан-Лу, французький фермер і акціонер підприємтва. Воно налічує 32 співробітники, в тому числі одна особа на повну зайнятість для роботи із орендними контрактами 1300 власників. Агро KMР щорічно виробляє від 24 000 до 30 000 тонн пшениці, ріпаку, соняшнику та ярого ячменю. Усі культури вирощуються без оранки, прямим посівом, щоб уникнути втрати найменшого граму дорогоцінного чорнозему через ерозії вітру і, особливо, для збереження вологи в надрах землі.

«Не може бути і мови щодо фінансування купівлі обладнання або покращення складських будівель через посередництво українського банку. Позика грошей при 25% на рік є непомірно високою. Лічильник крутиться дуже швидко із цією ставкою», - каже Мішель Жан-Лу. Тому Агро KMР фінансується з французького банку, під гарантію активів виробників із Франції. Згідно цих виробників виробництво в Україні має певну загрозу. Наприклад, пошкоджені деталі с/г техніки можуть постачатись «вічно». Також вони не можуть імпортувати насіння, у зв'язку з складними обмеженнями, успадкованими від радянської системи.

Інша небезпека, теж не менш важлива – складний клімат України. «У Франції, ми плачемо, коли ми втрачаємо 20 % нашого врожаю, тут це становить 50 %», - пояснює Мішель Жан-Лу. Інший клімат, з яким ми повинні мати справу – це бізнесовий клімат. Усі урожаї пшениці Агро KMР реалізовується на внутрішньому ринку, соняшник продається переробнику олії, а рапс йде на експорт. Проте підписаних контрактів, які включають певні обсяги і ціни, не завжди дотримуються. «Нам складно проводити чесні справи. Необхідно вивчити як це працює, щоб тебе не надурили», - узагальнив він.

Нікіфорієнко Людмила, 63 роки, в 1991 році разом із своїм чоловіком Володимиром, 72 роки, викупила будівлі колишнього колгоспу у селі Андріївка, де вона працювала дояркою. Пара почала своє зернове виробництво із 50 га, а тепер орендує у 10 разів більше. Фермерка одобрює будівництво кооперативного зерносховища біля свого села. На її думку, це покращить продаж зерна. «Ми вже намагалися створювати кооперативи, але нам це не вдалося – забагато відмінних інтересів. Найбільші виробники вже мають свою інфраструктуру для зберігання зерна, а найменші – ні». На думку цієї фермерки, щоб досягти успіху у реалізації сільськогосподарських кооперативів, її повинні підтримувати далекоглядні лідери. «Я занадто стара для такої місії», - сміється вона. Найбільша перешкода до створення кооперативів в Україні – психологічна. Українські виробники вважають, що кооперативи це другі колгоспи. «Це сприймається, як крок назад!» - ствержує вона.

Після здобуття в 1991 році незалежності Україною, колгоспи (колишні колективні ферми) були приватизовані, а земля перерозподілена. Більше 7 мільйонів українців володіють частками (паями) у розмірі 4 або 5 га. Крім того, країна налічує 43 000 «офіційних» фермерських господарств із 850 га кожне.

Продовольчі компанії орендують у цих власників площі, які коливаються від 5000 до 500 000 га. Вартість оренди, за нашою інформацією, коливається від 80 до 120 доларів за гектар. Ця рента замінює «невидиму пенсію» для тисяч українців. Проте, власність на землю, підвищує також продовольчу безпеку в країні, де люди відчули жах голоду. Український уряд жонглює ідеєю приватизації його покладів чорнозему. У січні 2012 року він повинен був зняти мораторій для здійснення цієї приватизації. За даними Української аграрної конфедерації, ціна за гектар української землі може досягти 8 000 доларів США.

Ця приватизація могла б мати позитивну сторону, тому що «не будучи власниками, виробники не можуть запропонувати своє право власності на майно в якості застави для отримання кредиту в банках і розширити свої господарства, як це робиться у Франції чи Канаді», - аналізує Мішель Жан-Лу, компанія якого, Агро КМР, управляє двома зерновими господарствами у Східній Україні. Але уряд досі не знайшов механізм, щоб пройти цей шлях без ризику.

«Хто виграє з цієї приватизації? Китайці ? Саудівська Аравія ? Жменька транснаціональних корпорацій або українська олігархія ? » - запитує Віктор Андрієвський, директор неурядової організації Інституту розвитку аграрних ринків, розташованої в Києві. У разі, якщо уряд дасть зелене світло на процес приватизації, Андрієвський прогнозує «криваву революцію». Влада зберігає мовчання з цього питання, незважаючи на неодноразові прохання про інтерв'ю із відповідальним за зв’язки із громадськістю Міністерства сільського господарства України Віталієм Саблуком.

Недавня угода, підписана між Україною і Китаєм передбачає використання кредитної лінії в 3 млрд. доларів США, «розтягнутого» на 10 років, для закупівлі добрива, китайської сільськогосподарської техніки, а також для фінансування проектів зрошення в Україні. В обмін на це Україна буде щорічно постачати від 4 до 5 млн. тонн пшениці або кукурудзи в Піднебесну, - пояснює Володимир Клименко, президент Української зернової асоціації. Щодо Росії, то вона б хотіла створити ОПЕК пшениці, щоб диктувати світові ціни на це зерно, «але ми не згодні», - стверджує він. Самі по собі, Україна, Росія і Казахстан вже експортують більше пшениці, ніж перший за величиною експортер у світі США. За даними Департаменту сільського господарства США, ці три країни будуть диктувати 29% міжнародної торгівлі пшеницею до 2021 року (і 22 % всієї світової торгівлі зерном).

Олексій Вадатурський – герой своєї країни, зустрів нас у своїй фортеці – портовому місті Миколаїв. Після падіння колишнього СРСР в 1991 році, цей фермер, якому в даний час 66 років, заснував Нібулон, вертикально-інтегровану компанія, яка стала найбільшим експортером зерна в Україні. Нібулон продає більш ніж 3,2 млн. тонн зерна (кукурудза, пшениця, соя, сорго тощо). Вона орендує більше 81 000 га землі і має парк із 550 одиниць сільгосптехніки, крім його власних вантажівок.

Улюбленець великих міжнародних банкірів, Нібулон створив мережу з 22 ультрасучасних зернових елеватори уздовж двох головних річок країни, серед яких і Дніпро, яке вважають українським Міссісіпі. Вартість мережі: 470 млн. доларів США. У листопаді 2007 року президент Віктор Ющенко видав наказ про присвоєння Олексію Вадатурському звання Героя України, щоб підкреслити економічний і соціальний внесок його підприємства.

Вадатурський також номінований на престижну Світову премію в продовольчій галузі. Ця нагорода, яка щорічно видається в Сполучених Штатах, висвітлює роботу особистостей в боротьбі з лихом голоду у світі. «Чотири мільйони українців пережили Голодомор [див. Розділ «Новітня історія України: орієнтири»]. Я хочу переконатися, щоб якнайбільше людей мали хліб на столі», - стверджує він. Для українського журналіста та спеціаліста із сільського господарства, Юрій Михайлова, генеральний директор Нібулон – це, насамперед, герой у своїй країні, «тому що він платить податки і робить свій внесок в економічний розвиток України. Багато українських агропромислових компаній мають свої юридичні адреси за межами країни, щоб уникнути сплати податків.»

Олексій Легкий, менеджер заводу по виробництву насіння французького кооперативу Маїсадур, який розташований за півгодини їзди від міста Дніпропетровськ. Цей завод – найсучасніший у Європі, був відкритий у 2010 році. Тут виводять сорти кукурудзи та соняшнику без ГМО, стійкі до посухи. Завод служить трампліном для завоювання ринків Чорного моря (Україна, Росія, Казахстан). Україна, яка була відома як житниця, вже стала четвертим за величиною світовим експортером кукурудзи. Більше двох мільйонів додаткових гектарів можна було б присвятити виробництву маленького жовтого зерна на півдні країни. Проте, такий проект потребує інвестиції багатьох мільярдів доларів для виробництва в умовах зрошення.